Про наше селище

К О Р О Л Е В О

Селище міського типу з 1947 року, розташоване за 10 км на схід від райцентру. Залізничний вузол і станція. Одне із найстаріших поселень краю. Вже за часів короля Святого Іштвана тут поселилися саксонці. Від них пішла старовинна назва селища: Фелсас (1272 рік). Але з 1355 року закріпилася сучасна угорська назва поселення Кіральгазо. Ця назва походить від королівського дому (DOMUS REGALIS), розташованого на пагорбі край села, який був центром лісового управління, що опікувалося лісоводством усього Угочанського комітату. Теперішня назва Королево є перекладом з угорської мови. Під час чехословацької доби воно називалось Кральово-над-Тісов.
Потрібно зазначити, що первісні люди облюбували цей благодатний край. Тут найдавніша в Україні палеолітична стоянка ( 15 культурних шарів від 1млн. до 25 тис. років тому, 60 тис. знахідок), відкрита в 1974 році. Крім неї, у Королеві відома також неолітична стоянка (УІ-ІІІ тисячоліття до н. е.), поселення бронзової доби (ІІ тисячоліття до н. е.). У північно-східній частині Королева біля гори Городище знайдено рештки слов’янського поселення Х-ХІ століття. Село вперше згадується в 1262 році, а в 1264 році воно фігурує у грамоті папи Урбана ІУ.
Село спершу було на лівому березі Тиси, але через часті повені перенесено на правий. В 1241 році хан Батий рухався правим берегом Тиси і не зумів переправитися через повноводну річку на лівий берег. Це врятувало Королево від пограбування і нищення. Після монголо-татарської навали король Бейла ІУ запросив фламандців і саксонців до Угорщини, в т. ч. до Королева. Королі і надалі заохочували німецьку колонізацію цих теренів, з метою забезпечити спеціалістів з обслуговування королівських маєтків.
У 1272 році переселенці отримали привілеї полювати в навколишніх селах на ведмедів, вепрів, оленів, безмитно користуватися поромом через Тису, запрошувати священиків, вибирати суддів.
Біля села виріс королівський замок, відомий з 1279 року. З кінця ХУІ століття замок фігурує під назвою Нялаб. Ніхто достовірно не може сказати хто спорудив цей замок. Є версії, що це був землевласник Нялаб, ім’я якого носить замок сьогодні, а, можливо, і сам король Стефан. В угорських джерелах є дані, що розпочав будівництво Кун Ласло ІУ. Достовірно відомо, що в період Арпадовичів замок був уже зведений. Про те що в будівництві замка брали участь слов’яни, зокрема серби, свідчить назва південного муру замку, яка збереглася до цього часу “Не бойса”.
Безперечно, замок мав велике стратегічне значення. Через Королево пролягав торговий шлях на Сату-Маре. Разом із хустським і виноградівським замками він гарантував безпечний сплав солі по річці Тиса з Солотвина. Крім того, замок слугував літньою резиденцією королів Угорщини, які любили полювати в навколишніх лісах. В 1321 році королю Роберту-Карлу довелося штурмом забирати замок від сина Боршо Томаша - Беке. З тих пір фортеця у володінні короля. В 1378 році король Людвіг Великий подарував замок Нялаб трьом братам – воєводам Драгфі (Драгам), синам колишнього молдавського воєводи Саса. Однак це не давало покою їхнім сусідам – родині Перені, і вони досягли свого – король Жігмонд І в 1405 році передав замок і село їм.
Цей бастіон не раз рятував шляхту і дрібних дворян від повстанців. Так, в 1514 році Дожа Дьєрдь безуспішно намагався захопити замок. В 1661 році його оточили турки, які півроку намагалися захопити замок, але він вистояв. Водночас вони грабували село. Окремо слід підкреслити, що замок був своєрідним культурно-освітнім осередком, в ньому були створені твори, які навіки увійшли в історію. У 2011 році виповнилося 610 років із створення маловідомої, але дуже важливої пам’ятки письменства на Закарпатті – Королівського Євангелія. В кінці книги вказано, що воно переписано в 1401 році Станіславом Граматиком у нялабському замку в Кіральгазі. Книга вважається сьогодні найдавнішою збереженою кириличною книгою, що була створена на Закарпатті. Королівське Євангеліє на 160 років давніше за славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому приймають присягу президенти України.
У 1532 році вдова барона Г. Перені запросила до замку вчителем їх сина Яноша каноніка Бенедека Ком’яті. Разом із навчанням у вільний час він здійснив переклад частини Біблії та 13-ти листів апостола Павла з латині на угорську мову. У 1533 році дружина Перені за свої кошти в друкарні міста Кракова (Польща) випустила першу друковану книгу на угорській мові з текстом перекладу.
У стінах замку творив знаменитий угорський поет і композитор Ілошвої Шеймеш Пийтер, який у 1548 році написав музичний твір “Олександр Великий”. Але найвидатнішим твором, який увійшов до скарбниці угорської культури, є його балада про Міклоша Толді, написана у 1574 році.
Непросто складалися відносини між Габсбургами та родиною Перені. За участь в антиурядовій змові хорватського правителя Ф. Франгепана, брата жінки Габора Перені (загинув 29 серпня 1526 року в битві під Могачем) – Каталін, імператорські війська займають замок Нялаб. Виступ угорських і хорватських політичних діячів, особливо близького ще одного ближнього родича Перені – Петера Зріні, який розробив план визволення Угорщини від турків та Габсбургів, зазнав невдачі. За наказом імператора Леопольда І 30 квітня 1671 року були розстріляні керівники цього виступу: Ф. Вешшелені, П. Зріні, Ф. Франгепан. Замок Нялаб в 1672 році, як оплот боротьби за національну незалежність, просвітительства та Реформації було зруйновано, незважаючи на те, що участь у змові та повстанні володарів замку Перені не була доведена. Фортецю більше не відбудовували. На диво є схожою доля виноградівського та королівського замків: ворогам і повстанцям було не під силу їх захопити, проте в обох випадках їх знищили за вказівками правлячих Габсбургів.
У 1850-х роках угорський уряд виділив кошти для археологічних розкопок, під час яких знайдені сімейний склеп та коридор, багато золотих речей та коштовностей. Найцінніше і сьогодні зберігається в національному музеї Угорщини.
Встановлення влади Габсбургів погіршило становище жителів Королева. Тут розташувався австрійський військовий підрозділ, значно посилився податковий тягар і кріпосна залежність селян. Вони повинні були працювати на пана, священика, утриманні і будівництві доріг, ще й годувати австрійський гарнізон. Тому й не дивно, що королівчани брали активну участь у повстанні 1703-1711-х років під проводом Ференца ІІ Ракоці.
Після повстання спостерігалося зменшення кількості населення, оскільки воно або загинуло в боях, було репресовано , або втекло у ліси.
Потрібно ззначити, що Королеву, як і Вилоку, постійно загрожували повені та небезпеки іншого походження. Лише протягом 70-ти років з 1718 по 1788 рік королівчани пережили: 1718 – засуха (неврожай), 1739 – мор, 1743 – велика повінь, 1771 – тиф, 1778 – великі морози привели до неврожаю.
Одна із найбільших повеней була в 1869 році, коли Тиса знищила частину села. Ще більшою була повінь в 1913 році, коли було затоплено майже все село. У червні 1928 року черговий паводок. Чимало руйнувань мали місце у 1947 році. Вже в наш час, у 1998 році , вода піднялася вище за чотириметрову дамбу, поступала через дренажний люк, прорвала насип.
Через два з половиною роки, в березні 2001 року, Королево зазнало ще одного паводку. Хоч ця повінь і була потужнішою за попередню, вона не спричинила значних руйнувань.
Не можна сказати, що впродовж усього часу не робилося нічого, щоб регулювати розливи ріки. Ще в 1790 році починають робити запруди. На початку ХІХ століття були проведені значні роботи зі зміцнення і нарощення захисних споруд та загат. В період з 1939 по 1944 рік угорська влада намагалася наростити дамбу, правда, робили це за допомогою тачок. Висота дамби була 1,5-2 м.
У 50-х роках минулого століття завершили реконструкцію старої дамби, використовуючи бульдозер , насували грунт і утрамбовували його. Але в 1998 році і чотириметрова дамба виявилася замалою. Зразу після паводку, який повністю знищив 158 будинків і пошкодив ще 219, було виділено будматеріалів на 7 млн. 760 тис. грн., надано грошової допомоги більше ніж 6 млн. грн. Залізничникам повезло найбільше – замість будинків, які знесла вода, їм побудували красені котеджі. Держава активізувала роботи з берегоукріплення, що дало можливість з найменшими втратами витримати паводок у березні 2001 року.
Але, крім повеней, Королеву загрожували набіги татар та турків. Так, 29-30 серпня 1717 року татарська орда знову напала на село. Вона спалила більшість будинків, захопила в полон 50 селян і забрала всю худобу.
На початку ХУІІІ століття в Королеві було 368 будинків, у яких проживало 1705 чоловік, в т. ч. 1014 русинів, 450 угорців і 210 німців. У 1774 році в селі було 377 кріпаків.
Буржуазна революція 1848-1849 років ліквідувала кріпосництво в Угорщині, в т. ч. і на Закарпатті. Але барон Перені і церковники, користуючись нечіткими визначеннями, які землі вважати урбаріальними, захопили кращі плодючі ділянки. В результаті цього після реформи у селян виявилося землі менше, ніж до неї. Коли весною 1862 року в Королево прибула комісія для проведення комасації ( регулювання землекористування поміщиків і селян) і землеміри почали свою роботу, селяни оточили їх, відібрали інструменти і вигнали з села. Виступ був подавлений, а його організатори арештовані.
Ось що писав Е. Фийнєш в 1851 році: « Кіральгазо, русинсько-угорське село Берегугочанського комітату, на просторій долині під скельною горою біля Тиси: 138 римо-католиків, 660 греко-католиків проживають у ньому з римо- і греко-католицькими церквами. Горбисті землі досить врожайні, але землі біля Тиси пошкоджуються паводками. На високій скелястій горі стояв старий, тепер зруйновний замок Нялаб. Вже з 1423 року село було маєтком Перені, який і тепер дає ім’я роду».
Село поступово росло. Цьому дуже сприяло прокладення через село залізничних ліній. Дільниця Королево-Берегово-Батєво була запущена у листопаді 1869 року. Біля Текова і Королева на річці Тиса почалося будівництво 420-ти метрового мосту. Він був закінчений влітку 1872 року. 16 червня цього року розпочався рух на дільниці Сату-Маре – Буштино через Королево. На дільниці Чоп – Королево рух почався 24 жовтня 1872 року. Біля залізничного мосту у 1885 році будапештським філіалом норвезької фірми “Тредерсон” був побудований міст для інших видів транспорту та пішоходів з навісами для захисту людей від опадів.
Залізничний рух з року в рік ставав більшим та інтенсивнішим. Цьому сприяло те, що деревину, сіль та інші товари вигідніше було возити залізницею. Так, в 1894 році за один день через станцію Королево проходило 60 поїздів, з них 18 – пасажирських, 4 –швидкі, 6 вантажних поїздів, інші літерні та додаткові вантажні. Це викликало потребу в зміцненні ремонтної бази та інфраструктури залізниці. Тому ще в 1884 році на королівському вузлі були побудовані майстерні для екіпірування та ремонту паровозів. В 1937 році реконструйовано майстерню для ремонту паровозів – побудований цех їх промивки, оглядові канави, адміністративний корпус. Реконструкцію закінчено в 1946 році. Стали до ладу пункт технічного огляду паровозів та вагонів, цех тепло промивання котлів паровозів та їх ремонту.
З 1962 по 1965 рік було здійснено перехід на тепловозну тягу, що дало можливість перевозити важковагові поїзди.
В 1987 році розпочався новий етап реконструкції депо. У цей час тут були побудовані виробничі приміщення Луганського тепловозобудівного заводу. Всі тепловози, які йшли на експорт, тут проходили процес прийому і передачі. Насамперед, їх переставляли на колісні пари європейської ширини. Потім проводили ходові випробування на швидкості 120 км в годину. Всі виявлені недоліки актувалися, а потім працівниками філіалу усувалися і лише після цього експортувалися в країну призначення.
У 1992 році завершилася друга черга реконструкції депо. Став до ладу новий ремонтний цех завдовжки 165м і завширшки 24 м з допоміжними підрозділами: дизельним, екіпажним, паливним, механічним та іншими, а також склад палива, котельня, компресорна. Як наслідок, на вузлі набули розвитку служби, які брали участь у будівництві і обслуговуванні транспортних процесів на залізниці.
18 вересня 1872 році в селі створено поштову службу.
Перед Першою світовою війною у селі був один приватний лікар, який за велику плату здійснював медичну допомогу жителям Королева і навколишніх сіл.
Початкова школа в Королеві була відкрита тільки у 1880 році. В 1908-1909 навчальному році в ній два вчителі навчали 234 учнів.
Перша світова війна принесла королівчанам нові бідування. З метою реквізицій, весь урожай зерна, картоплі, а також велика рогата худоба і коні підлягали обліку. Багато чоловіків забрали в армію, обробляти поля було нікому. Різко зросли ціни на продукти. Поміщики Допші і барон Перені нажили великий капітал, продаючи продукти по завищених цінах.
Після перемоги пролетарської революції в Угорщині радянська влада в Королеві була встановлена 22 березня 1919 року. До Ради робітників, солдат і селян, створеної в березні, увійшли П. Годгазі, Б. Пінтя, Л. Маринич, М. Чернянчук. Згідно адміністративного поділу, введеного Угорською Радянською республікою, Королево стало районним центром. Тут формувалися загони червоної гвардії. Коли частини 5 дивізії червоної гвардії залишили Хуст і відійшли до Королева, жителі села самовіддано захищали його. У ніч на 20 квітня під натиском румунських військ вони змушені були відступити. Бійці одного з підрозділів при допомозі бронепоїзда (машиністом був житель Королева Б. Дорі) тричі вступали в бій, але вибити інтервентів із села не вдалося. В боях за село загинули 50 червоногрвардійців, більше 150 були поранені.
Згідно Сен-Жерменської угоди Королево переходить до складу Чехословаччини. Нова влада на ділі продемонструвала, що вона була найдемократичнішою за всю історію Закарпаття. В Королеві будуються нові будинки, в. ч. для залізничників так звана «колонія», магазини «КОНЗУМ», «БАТЯ». Виділялися значні кошти на освіту та медицину. Залізниця отримала нові швидкісні поїзди («ріхлики»), забезпечено сполучення з містами Прага, Кошіце. Місцеве населення отримало досить широкі права та свободи.
Про ріст добробуту королівчан красномовно свідчать дані переписів населення в 1921 і 1930 роках. Так, за 9 років кількість житла зросла на 602 будинки до 914 (ріст складає 52%). В 1930 році в селі проживало 4608 чоловік, що на 1115 чоловік більше, ніж у 1921 році і не за рахунок чехів і словаків, як там намагалися подати у радянські часи. Чехословаки у загальній кількості складали 11% населення, русини – 56%, угорці -21%, євреї – 13%. Найбільш динамічно росла русинська громада (13,9%).
Тому й не дивно, що королівчани взяли саму активну участь у боях за захист Карпатської України.
З першого же дня угорсько фашистської окупації 1939-1944 років жителі Кіральгази потрапили під терор і репресії. Місцевий священик Горні доніс властям на людей, які виступали проти окупантів. Були заарештовані сільські активісти І. Легеза, І. Фегер, В, Чейпеш, Ю. Іваніга та інші (всього 22 чоловік). Зазнали переслідувань колишні чеські комуністи, всіх євреїв доставили в гетто в Севлюші. А їх, згідно останнього передвоєнного перепису у 1930 році, було 604 осіб…
22 жовтня 1944 року село звільнено частинами Червоної армії. 54 жителі були мобілізовані як «добровольці», 9 із них загинули. У 1944 році з села інтернували 77 чоловіків, в основному угорців та німців, із яких 34 загинули.
Колективізація в Королеві проходила нелегко. Колгосп був створений 28 жовтня 1948 року, членами якого спочатку були 10 чоловік. У 1950 році невеликі сільгоспартілі Королева, Веряці, Горбків об’єдналися в один колгосп ім. Шевченка. В 1960 році на базі колгоспів ім. Шевченка, ім. Чапаєва (с. Черна), ім. Горького (с. Новоселиця), ім. Мічуріна (с. Хижа) був створений радгосп ім. Шевченка, реорганізований в 1976 році в радгосп-завод. Він мав 4 відділки. Виробничі напрямки – садівництво і виноградарство, вирощували зернові культури, розвивали тваринництво (на фермах було більше 1700 голів великої рогатої худоби). Радгосп мав два цехи з переробки винограду і фруктів. У підвалах дозрівало вино різних марок, в тому числі і знаменита «Троянда Закарпаття».
Королево відоме і своїм циганським табором. Своєї історії цигани не знають. Як і всі цигани, вони вели кочовий образ життя. Та чомусь зупинили свій вибір на Королеві і стали його постійними жителями, як і друга група – в Підвиноградові. Самі себе вони здебільшого величають «ромами». «Роми» - таку назву за ними визнала і ООН.
Роми в Королеві з’явилися порівняно недавно. Під час війни їх було кілька сімей. У 1956 році, піддавшись на агітацію, вони поїхали шукати щастя на казахську цілину. Але через рік майже всі повернулися. Тоді їх було півсотні. Їм виділили місцину для поселення на колишньому пустирі. Так починався тутешній табір. За післявоєнні роки ромська громада виросла більше ніж у 50 разів і нараховує зараз біля 3000 чоловік. Це стало можливим в основному за рахунок високої народжуваності (цьому сприяє українське законодавство, яке стимулює сім’ї, де є багато дітей). Вже зараз майже кожний третій житель Королева – ром. Якщо так триватиме й надалі, то не за горами час, коли вони становитимуть більшість у селищі.
Королівські цигани є особливими з багатьох причин. Вони належать до найконсервативнішої ромської групи «келделарі», які прийшли з Румунії і говорять своїм діалектом циганської мови, вони заледве розуміють ромів сусідніх сіл і районів, хоча більшість інших закарпатських циган розмовляють лише угорською чи українською.
Їхні яскраві довгі спідниці та хустки привертають увагу і підкреслюють їхню самобутність. Правда, чоловіків вже можна впізнати лише за взуттям, яке виготовлене вручну з різнокольорової шкіри та усмішкою золотих коронок, які є їхньою візитною карткою.
Другою візитівкою королівських ромів є їхнє ремесло – бляхарство (водостічні жолоби та ринви, тепші (дека). Їх знають не тільки на Закарпатті та в Україні, але і в європейській частині Росії.
Значна частина ромів має автомобілі, в заможної частини – це престижні іномарки. Абсолютна більшість ромів віруючі – євангелістські християни-баптисти. Саме це вплинуло на королівських ромів докорінним чином. Вони під впливом релігії майже не вживають алкогольних напоїв, не крадуть і не бешкетують.
Королівські роми відрізняються від інших способом життя. Якщо у більшості з нас циганський табір асоціюється з саманними халупами часто-густо без дверей і вікон, то у Королеві це благоустроєні вулиці з добротними будинками, значна частина яких двоповерхові. Але, крім забудови, цигани активно скуповують будинки по всьому селищу і навіть у Виноградові. Так, навпроти райвно виросли два палаци дивної архітектури, які належать королівським ромам.
Керує табором «біров» - староста, зараз це Адальберт Шомовк. Хоч особливих претензій до мешканців табору немає, але не всім до вподоби, що вони масово почали скуповувати будинки. Останнім часом ромів запідозрюють у нелегальному бізнесі, про що свідчить раптове збагачення певної їх частини. Це дає їм змогу користуватися послугами білого населення. Всі хати їм будують місцеві майстри, а вдома прислуговують жінки, в основному королівчанки. Це, а також зверхнє ставлення до сусідів, та значна самоізоляція навіть у церковному житті , викликає певне роздратування у корінних жителів селища.
Проблемами ромів залишається освіта і здоров’я. Традиційно вони не привчені до систематичних занять на одному місці. Це стосується і роботи, і в не меншій мірі, навчання. Зараз, коли вони стали віруючими, потрібно знати читати Біблію, читанням вони в основному оволодівають. Рахувати також знають, бо полюбляють бізнес. Але не більше. Спосіб життя, ранні шлюби, велика кількість дітей та, мабуть, генетична схильність не роблять ромів здоровішими. Особливо це помітно у районній лікарні, де в кожному відділенні переважають циганки із Королева і Підвиноградова.
В селищі є культові споруди багатьох конфесій. Як уже згадувалося, колись село було на лівому березі Тиси, але через часті повені було перенесено на правий берег. Церкву та будинки перевезли через Тису на плотах. У 1751 році в Королеві стояла дерев’яна церква, вкрита соломою, в посередньому стані, з одним дзвоном, прикрашена малими образами, збудована в 1723 році. Священик був Іоан Слюсар, посвячений у Польщі митрополитом Шептицьким. У 1775 році йшлося про те, що парохія походить з 1723 року, а стара дерев’яна церква вимагає ремонту. У 1797 році державна комісія вирішила, що в Королеві слід збудувати кам’яну церкву, а існуючу перенести до Веряці, але невідомо чи було це зроблено. У 1847 році знову йдеться про дерев’яну церкву.
 
Теперішня церква Вознесіння Господнього збудована в 1865 році є мурованою базилічною спорудою. На бароковому завершені вежі викладено рік перекриття бляхою - 1910, а над входом – дата останнього ремонту в 1986 році. Електрику до церкви провели в 1937 році. З 1923 по 1949 рік в церкві служив о. Іван Ляхович, який воз’єднався з православ’ям. У 1949 році церква була підпорядкована Московському патріархату. Після легалізації греко-католицької церкви не вдалося запровадити навіть почергове богослужіння. Вона і надалі залишається в користуванні православної громади. Обслуговує вірників о. Костянтин Цуцков.
Релігійні потреби іншої частини православних християн справляють в церкві по вулиці Ломоносова.
Це своєрідна церква. Насамперед тому, що ініціатором її спорудження є о. Петро Івашко, він же і віддав власну землю під храм, який вирішили освятити на честь Всіх Святих. Спочатку богослужіння проводилося під навісом, потім в 2008 році розпочали будівництво церкви, перший поверх закінчили в 2011 і освятили на честь Олександра Невського. Тепер вірники моляться в ній. Одночасно ведеться будівництво другого поверху. Обслуговують цю православну громаду о. Петро Івашко та о. Олександр Гук.
Є в Королеві на вул. Дубовинській церква Святого Іллі. Молиться в ній громада православних Дубовинки. Цікава її історія. Це невеличке село з декількох вулиць, розташоване на відстані майже 5км від Королева і є древнішим за селище. Дубовинчани з незапам’ятних часів займаються гончарством. Жителі села назвали його Пічайдово від слова піч, у якій випалювали різноманітні керамічні вироби. Люди старшого покоління ще пам’ятають їх: товкани, жбани, горнята, свистульки в формі півня, різноманітні сопілки і, навіть, поїлки для курей. Україномовне село не соромилося його назви, вульгарним сприймають це слово ті, що володіють угорською мовою. Гірше те, що в радянський час ремісники були небажаним явищем, яке почали витісняти, створивши їм неприйнятні умови. Більше того, без їхньої згоди, населений пункт перетворили на звичайну вулицю в Королеві.
Тут закінчили будівництво церкви в 1946 році. В радянські часи церкву зняли з реєстрації і вирішили відкрити в ній амбулаторію. П’ять дзвонів забрали в Ужгород у музей під відкритим небом, але зараз вони знаходяться на православній церкві в Криві Хустського району. З церкви знесли дзвіницю, і встановили перестінки, відкрили кабінети. Але у жителів не було довіри до цього закладу, як і раніше, за медичною допомогою зверталися до залізничної і дільничної лікарень у Королеві.
У роки незалежної України вірники домоглися повернення культової споруди. Згідно рішення громади, відбудована церква знову стала православною. На пасхальні свята в 2002 році в церкві сталася невелика пожежа, через недбале ставлення до свічок. Було пошкоджено іконостас та закопчені стіни. Завдяки авральним зусиллям вірників, наслідки пожежі вдалося ліквідувати в найкоротший строк. 11 років громаду обслуговує о. Роман Щербан, який з великою любов’ю і пошаною ставиться до своїх вірників. Він бачить, що із неперспективного населеного пункту Дубовинка перетворюється на такий, що має майбутнє. Тут зараз народжується багато дітей, а це вселяє надію. Та й люди тут, які свято бережуть вікові традиції і, незважаючи на кризу, залишаються щирими, гостелюбними, співучими, згуртованими і готовими прийти на допомогу. Це і допомагає їм вижити, навіть потроху розвиватися в ці нелегкі часи.
Як уже відзначалося, греко-католицькій громаді не вдалося знайти порозуміння з православними про почергові богослужіння в старій церкві. Тому селищна рада виділила ділянку для спорудження греко-католицької церкви ще в 2-й половині 1990-х років, однак люди не спішили починати будувати, сподіваючись повернути стару церкву. У цей період служив о. Іван Ісаєвич, потім о.Мирослав Сипко. Їхній наступник о.Степан Федорко зрозумів, що далі зволікати не можна і оголосив про початок будівництва. Освячення підпрестольного каменю провів о. Тарас Ловска 18 червня 2006 року. Всю відповідальність за організацію і процес будівництва взяла на себе трійка активних вірників – Іван Гавриляк, Юрій Чутора та Федір Ісаєвич.
Всі роботивиконувалися місцевими будівельниками. Проект виготовив архітектор Василь Черкун.
Через два роки біля головної дороги постав храм Вознесіння Господнього завдовжки 29 м, завширшки 18м, з двома стрункими вежами 29м заввишки. Освячення провів владика Мілан 5 червня 2008 року, а 2 квітня 2009 року освячено дзвони.
Помічниками в непростій але благородній справі збору коштів стали владика Мілан та о. Джон Зеяк з Америки, які залучили гроші із - за кордону, дали кошти селищна та районна ради, але головним спонсором і жертвувачем була віддана і завзята королівська громада. Люди постійно робили грошові внески, допомагали матеріалами і транспортом.
Є в Королеві (вул. Шевченка) церква святого Івана Хрестителя при монастирі Чину Найсвятішого Ізбавителя. Основний монастир цього чину розташовано у Міхаловцях (Словаччина). Ще два монастирі ЧНІ розташовані в Словаччині – у Стропкові та Старій Любовні.
Монастир у Королеві на території колишньої початкової школи заснували о. Стефан Іштваник та ігумен о. Юрій Рак. У 1996 році було викуплено будинок для монастирського корпусу. У 1998 році розпочалося будівництво церкви за проектом архітектора Василя Черкуна. Основні будівельні роботи виконали чотири брати Дербалі. Будівництво закінчили в 2000-му році.
Ще одна культова споруда греко-католиків – це каплиця святого Йосипа, яка знаходиться на території дитячого сиротинця. У 1998 році засновано жіночий монастир святого Йосипа обручника Пресвятої Діви Марії. Спочатку для монахинь знімали квартири, потім реконструювали колишній відомчий залізничний садок, в якому знайшли притулок сестри. Сестрами йосафатками при допомозі о. Івана Ісаєвича в 2001 році був заснований дитячий садок «Назарет», зараз в ньому виховується 50 дітей. Завідуючою є тут сестра Йосафата (Олександра Зенонівна Каравацька). В 2005 році тут також відкрито дитбудинок сімейного типу «Зернятко», в якому виховуються переважно сироти, зараз є 15 дівчат. В 2014 році на базі монастиря відкрито храм Андрія Первозваннного, а також освячено каплицю Теодора Ромжі. Служби тут править о. Степан Федорко.
Місцева римо-католицька плебанія заснована в ХІУ столітті, в 1560-му році, в часи Реформації, припинила свою діяльність і була відновлена тільки в 1727 році. Костьол святих апостолів Петра та Павла, що стоїть і зараз, у 1878 році звів барон Ференц Перені. Орган побудував у 1923 році пряшівський майстер Юлій Гуно. Початок метричних записів з 1728 року. Обслуговує громаду о. Маріо.
Є у римо-католиків каплиця народження Діви Марії. Вона відносилася до замку. Її, як і замок, імовірно, було збудовано між 1272-м і 1325-ми роками. Вона простояла більше 400 років, однак була зруйнована в 1946 році. В 1999 році вірники відбудували каплицю. Богослужіння тут проводиться раз у рік на відпуст.
Королівська реформатська громада була створена під час реформації. Як відомо, один із баронів Перені – Питер приєднався до реформатів. А це значило, що римо-католицька церква з 1560-го року припинила свою діяльність, вона була підпорядкована реформатам. Достовірних даних за цей період не збереглося. В період рекатолізації картина помінялася на протилежну, тепер реформатська громада припинила свою діяльність і лише в кінці ХІХ століття знову була сформована. Теперішня церква на 100 сидячих місць побудована в 1911 році. Конфіскована в радянські часи, парафія, частково, повернута вірникам в 1998 році. Друга частина попала в приватну власність. Обслуговує громаду пастор Бейло Пелешкей.
Крім традиційних конфесій, в селищі є християнська євангельська церква Живого Бога по вул. Павлова, 3. Молитовний будинок побудовано своєрідним чином. В радянські часи отримати землю під будівництво такої споруди було абсолютно неможливо. Тому пастор цієї громади розпочав на своїй ділянці зведення молитовного будинку, а потім пройшов всю необхідну процедуру відчуження будови і землі на користь церкви. Правда, це вдалося зробити в роки незалежної України, коли до всіх конфесій стали відноситися лояльно. В 1994 році громада була офіційно зареєстрована. Обслуговує її старший пастор району Іван Іванович Татач. Йому належить ідея організації філіалу Біблійного інституту в 2009 році на базі королівського молитовного дому. Відбулося 2 випуски. 17 жителів району отримали звання бакалавра богослівя.
Неоднозначною є ситуація з євангельськими християнами баптистами, яка склалася через позицію ромів, вони мають зареєстрований молитовний будинок по вул. Руській,15. Пастором тут служить Богар Йосип Шамуілович. Вони відокремилися від братства і стали настільки незалежними, що самоізолювалися від усіх. Діє в королеві і традиційна релігійна громада євангелістів-баптистів, які мають молитовний будинок по вул. Суворова,8. Тут раніше була хлібопекарня, яку викупила громада і реконструювала під культову споруду. Пастором тут служить Ігор Товт.
За роки радянської влади, колишнє село Королево, стало селищем міського типу з великим залізничним вузлом і розвинутим сільськогосподарським виробництвом.
А що в наші часи? Залізничний вузол, хоч і втратив деякі позиції, все ж залишається основним роботодавцем для жителів Королева. Вузол свої функції і надалі виконує, хоч обсяги робіт значно зменшилися, а це значить, що та кількість людей, яка була вже не затребувана. Керівництво деяких залізничних підрозділів перенесено в Ужгород і Мукачево, але це не стало великою проблемою. Торгівля і громадське харчування на належному рівні, конкуренція породжує поліпшення обслуговування населення. В сільському господарстві є проблеми не тільки в Королеві, а й усіх селах, що входили до цього агропромислового комплексу. Цех по переробці винограду викупили українські інвестори, і, як звичайно, довели його до банкрутства. «Королівський сад» животіє, розпродаючи залишки з підвалів.
Багато людей працює в Виноградові та Хусті, частина жителів, особливо молодь, на заробітках в далекому та ближньому зарубіжжі. Інші працюють на своїх присадибних ділянках і паях, розводять домашню птицю і худобу, що допомагає їм вижити у цей непростий період.
У Королеві народилися відомі закарпатські поети Василь Вароді та Василь Густі. Тут і зараз проживає один із найкращих русинських письменників сучасності Михайло Чухран.
Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини
На Королівському замку археологи знайшли іменні срібні монети















Культура/Розваги: 1Королівський замок Нялаб у період свого розквіту ( ХYI-ХYII cт.) був визначним економічним, культурним, військовим центром Закарпаття. Така репутація, звичайно, приваблює істориків, які сподіваються через дослідження замку розкрити таємниці життя та побуту тогочасного населення нашого краю.

Науковці Ужгородського національного університету кілька років поспіль ведуть розкопки на території королівської замкової гори. Справа ця дуже важка, адже доводиться прокопуватися як мінімум через чотириметрові завали каменю і глини, щоб досягнути до так званого культурного шару. Як розповів керівникік археологічної групи Ігор Прохненко, в минулому році вдалося віднайти багато керамічних виробів, в тому числі дорогих кахлів, із яких тоді складали печі для обігріву помешкань. Цей кахель везли із Чехії, Австрії Італїі, тому він був доступний тільки дуже заможним людям, якими, власне, і були власники замку Перені. Є кахлі із зображенням їх сімейного герба, очевидно, зроблені на спеціальне замовлення.

Культура/Розваги: 2А в цьому році дослідники натрапили на збройний склад, де виявили гарматні ядра, мушкетні кулі та мисливський дріб. А найціннішими знахідками археологи вважають срібні монети, адже за ними легко встановити дату тої чи іншої події. На одній з них чітко видно — 1508 рік, на іншій дата стерта, але із зображення імператора Леопольда можна легко встановити період її випуску.

За словами істориків, вони мають намір і далі вести систематичні розкопки замку Нялаб, оскільки на жодному із інших закарпатських замків не було знахідок, вартих уваги.
Источник: http://goloskarpat.info/blog/cult/30950.html#ixzz2bw5KrKrQ









Королівський замок «Ньолаб» у дзеркалі джерел (1262 – 1515)

Після монголо-татарської навали у 1241 році на території Угорщини розпочалося будівництво кам’яних замків. У прикордонних областях на стратегічно важливих місцях будувалися нові фортеці. Замок «Ньолаб» належав до тих замків, чиєю функцією був захист кордону. Розташований біля Королева на самотній вершині пагорба, замок був найважливішим захисником Угочанського комітату і верхньої течії Тиси. Після занепаду Вишківського замку, коли Хустський замок ще й не був збудований, судноплавство на Тисі, головним чином доставку й контроль солі, забезпечував замок «Ньолаб». Королево успішно могло зупинити біля Хустських воріт наближення ворогів з напрямку Торунського перевалу, вздовж річки Ріка. Другою важливою причиною, був власне контроль за р.Тиса, яка протікає від замку за 300-400 метрів.
crs_kor
Замок “Ньолаб”. Сучасний стан
Початком історіографії замку «Ньолаб» можна вважати кінець XIX століття. Праця Андраша Комаромі «Nyalábvár ás uradalma» (Замок «Ньолаб» і його маєток») [9] охоплює історію замку та його володінь, яка з того часу слугує основою інших споріднених з темою досліджень. Протягом XX століття не були відомі інші праці, присвячені вивченню виключно історії замку [6; 7; 15]. І лише на початку XXI століття побачили світ новіші видання, які оперують археологічними даними [17].
Stepan5
Іштван V
Перша згадка про Королево датується у письмових джерелах 1262 роком. Документ, що згадується як «domus regalis», свідчить, що тут бував король [9, c. 17; 14, c. 182]. На думку Андраша Комаромі, угорські королі часто полювали в угочанських лісах і для забезпечення власних зручностей побудували будинок з дерева [9, c.18]. Власне й латинське найменування «domus regalis» також про це свідчить, точніше про звичайний, ймовірно збудований з дерева, будинок. У 1272 році Іштван V надає тутешнім мешканцям, у більшості саксам, привілеї: hospites nostri de villa Felzaz, apud domum nostril videlicet in Ugocha constituti [9, c. 17]. У привілеях була потреба тому, як вважає Комаромі, що король надзвичайно використовував робочу силу тамтешніх мешканців. В цьому випадку можна припускати й те, що будівництво замку могло розпочатися вже у період правління Іштвана V. На думку Комаромі, замок «Ньолаб» міг будуватися під час громадянської війни Ласло IV і Андраша III. На підтвердження цієї думки, дослідник згадує видану королем Ласло 18 червня 1290 року грамоту, якою король призначає Убульфіо Мігая (Ubulfia Mihályt) наджупаном комітату, і наказує дворянам, кріпакам і всім людям, які належали до замку, завжди підкорятися йому і його двом синам: «Згідно наших знань, це перший і єдиний документ, у якому йдеться про угочанських кріпаків і мешканців замку, й напевно аргумент у історичних пам’ятках про попереднє існування замку «Ньолаб» [9, c. 19]. Інші дослідники виникнення замку визначають між 1272 – 1315 роками [6, c. 216]. Через відсутність офіційних документів, зʼясувати точний час побудови замку дійсно важко. Андраш Комаромі наводить документ датований 18 червня 1290 року, у якому згадуються мешканці замку в комітаті Угоча [9, c. 19]. На нашу думку, замок розпочали буду вати за правління Іштвана V, а в період перебування при владі Ласла IV чи пізніше, за Андраша III, будівництво було завершено.
Королівський замок «Ньолаб» протягом свого існування часто змінював господарів і пережив багато битв. Після його побудови, напевно, належав королеві. Про це свідчить документ, датований 7 вересня 1307 року, в якому зазначається, що король Кароль Роберт дарує місто Севлюш Угочанського комітату синові Томаша, який був керівником цього комітату, Боршо Беку. У документі не зазначено, що замок належить до дарунку або ж є його частиною. З наступного року відомий документ, у якому згадується Севлюшський кастелян, точніше син Мігая Іштван, який був господарем відбудованого Севлюшського замку. Борша Беке влітку 1314 року виступив проти Кароя Роберта. Пал Енгел вважав так: «Найпростіше, якщо це повстання якимось чином зіставимо із засіданням парламенту, яке тривало протягом серпня-вересня 1314 року» [7, c. 254]. За його припущенням, на цьому засіданні розпочалося протистояння між королем і його дворянами. Боршо Беке захопив замок «Ньолаб», де, заручившись підтримкою угочанських шляхтичів, воював проти короля. Облога з великою ймовірністю могла відбуватись весною 1315 року, у якій взяли участь шляхтичі з комітатів Унґ і Береґ, очолював яких Томаш Мештер, мукачівський дворянин. Замок «Ньолаб» відбудували і, ймовірно, його отримав Томаш Мештер разом із комітатами Береґ і Угоча. У одному документі від 25 листопада 1320 року згадується про відбудову замку «Ньолаб» [14, c.193; 1, c. 42]. Цей запис Комаромі датує 1315 роком, але не обґрунтовує зміну дати [9, c.22]. Від Томаша Мештера заново відбудований замок король забрав, і поділив між іншими дворянами [9]. Замок «Ньолаб» до тих пір був важливий для короля, поки не побудували приблизно у 1350-х роках Хустський замок.
15 грудня 1355 року села, що належали до замку «Ньолаб», Великі Саси (Сасово), Королево, Ардів (Feketeardó) і Веряця, а саме їхнє населення звернулося до короля Лайоша, щоб він надав їм наступні привілеї: «Згадані королівські піддані і кріпаки між собою вільно можуть вибирати голову села і приходського священика, кого захочуть, за винятком Нодьсаського приходу, який король і надалі залишає для себе і своїх наступників… У якості подарунку у ці ж дні своєму губернатору дарують бочку пива, два тістечка, одну курку… Парохіальні церкви можуть існувати за попередніми домовленостями, без втручання ньолабських управляючих. Жолудеві ліси, гори, води, струмки і рибні ставки – за винятком королівських прав – так само використовують як і до цього часу…» [16, c. 65]. З документу зрозуміло, що для короля й надалі важливим залишався замок «Ньолаб» і прилеглий до нього маєток, адже у перерахованих господарських й адміністративних питаннях, тамтешні мешканці наділялися значними привілеями. 28 грудня 1357 року королева Ержибет надіслала наказ Оліверу Мештеру, котрий був губернатором комітату Угоча та кастеляном замку «Ньолаб», що через видані королем привілеї забезпечується населення чотирьох сіл [16, c. 70].
Huszti_vár
Руїни Хустського замку
Після побудови Хустського замку, який захищав п’ять мараморошських королівських міст і при нагоді міг захистити й населення 3-4 комітатів, замок «Ньолаб» відійшов на другий план [9, с.25]. Тому 20 серпня 1378 року король Нодь Лайош подарував замок переміщеним з Молдови синам воєводи Саса, які вже володіли й мараморошською посадою губернатора. На думку Комаромі: «Воєвода Дарк був жорстокою, хижою людиною, котра анітрохи не переймалася наданими кріпакам королівськими привілеями й забезпечувала тільки свою вигоду, а не їхню… Очевидно, що старі королівські гості переважно у цей час переселилися з провінції «Ньолаб» і знайшли нові місця проживання в інших мараморошських королівських містах. Володарі земель поселили на їхні місця частково власних румунських кріпаків, частково прибувших у той час рутенів» [9, c. 27; 15, c. 182]. Незабаром воєвода Дарк захопив і посаду угочанського губернатора. У 1396 році у воєводи Дарка була спірна справа з Нодьмігаї Яношом, котрий претендував на ті 10 бочок вина, якими Севлюш був зобов’язаний щороку сплачувати податок замкові «Ньолаб» [9, c. 28]. Суперечка тривала до тих пір, поки король у 1399 році подарував Севлюш Петру Перені, що був великим кредитором короля [9].
Згідно документу від 25 червня 1402 року [12, c. 207], внуки воєводи Саса пересварилися після смерті воєводи Дарка через маєток замку «Ньолаб», який перебував у володінні синів воєводи Дарка Дьордя, Шандрінуса і сина Яноша Ласло. Сини хотіли привласнити маєток замку, тому звернулися до короля Жигмонда з прохан-
ням справедливо їх розсудити. Король запропонував, щоб воюючі сторони показали дарчі листи, але це не могла забезпечити жодна із сторін [9, c. 29]. Ймовірно, що ці листи зникли. Петро Перені, позаяк сини воєводи Дарка не змогли показати дарчі листи, попросив замок «Ньолаб» собі [9, c. 30]. 12 березня 1405 року король офіційно подарував замок «Ньолаб» і належні йому маєтки Петру Перені [3, c. 77]. На нашу думку, цьому сприяв і той факт, що сім’я Перені, як відомо, у багатьох випадках забезпечувала позики королю. Вже 24 червня 1405 року через це між Петром Перені і вдовою воєводи Дарка виникла суперечка за маєтки Теребеш [3, c. 81].
У цьому випадку король знову вирішив питання на користь Петра Перені.
Петро Перені переселився у замок «Ньолаб» і вже звідти керував комітатом і маєтками. Про це свідчить і те, що 25 березня 1416 року, 6, 9 і 19 березня 1418 року він відправляв із замку «Ньолаб» листи, які стосувалися окремих суперечливих і адміністративних справ [11, c. 429-440; 10, c. 466].
korolevo-1
У цей період замок «Ньолаб» і навколишнє господарство процвітали, адже це була хороша пшенична і виноградна провінція [9, c. 31]. Наступним відомий документ з 1423 року, у якому Петро Перені видає наказ своїм перевізникам, щоб вони не обкладали митом його людину на ім’я Олаг Міклош, котрий переганяв коней з Пешту до замку «Ньолаб» [5, c. 258; 2, c. 279]. Згаданий документ дає підстави вважати, що належні до ньолабсього замку маєтки займалися розвиненою торгівлею, у тому числі й комітат Угоча. Згодом з’ясувалося й те, що замок функціонував не тільки як фортеця, а й був адміністративним центром та вузловим пунктом торгівлі.
19_article_image620x375
Руїни Севлюшського (Виноградівського) замку. Сучасний стан
Між синами Дарка і сім’єю Перені і надалі тривало протистояння. У 1424 році Петро Перені помер, і тоді сини воєводи Дарка Дєрдь і Шандрінус захотіли повернути замок «Ньолаб». 28 серпня 1424 року Ласло Пап від імені синів Дарка перед варадською конвенцією звернувся до короля Жигмонда, щоб він замок «Ньолаб» і належні до нього маєтки не дарував синам Петра Перені Яношу і Мікловшу» [16, c. 129]. Але король не взяв до уваги це прохання.
Сини Петра Перені, на противагу своєму батькові, не вміли добре господарювати, бо незабаром замок «Ньолаб» віддали під заставу [9, c.31]. 20 жовтня 1447 року Міклош Перені перед варадським головою протестує проти застави замку «Ньолаб» [16, c. 229]. Комаромі пише про це так: «У цей час замок «Ньолаб» грав досить безславну роль. Ймовірно він був гніздом грабіжників і володарі замку, під час володіння Міклоша Перені –Ласло Дочо і Мойзес Фанчікої, разом із озброєними слугами безкарно господарювали у всьому комітаті» [9, c. 33]. Про це повідомляє Янош Гуняді у листі до угочанської влади від 25 березня 1451 року. У ньому він просить розслідувати злочин, вчинений синами Перені, котрі вкрали документи на право власності з севлюшського будинку вдови Яноша Товта і спалили їх у замку «Ньолаб» [4, c. 87-88].
Після смерті короля Матяша сім’я Перені швидко просувалася по кар’єрній драбині і їм вдалося навіть посилити свою владу. Цей факт підтверджує і те, що аж до селянського повстання 1514 року жоден документ не згадує про замок «Ньолаб». Про випадок селянського повстання у замку «Ньолаб» відомо з листа угочанської влади до короля Уласла, датованого 15 травням 1515 року [4, c. 75-77]. З документу випливає, що повсталі селяни готувалися до облоги замку «Ньолаб», вони зносили солому і дерева й підпалили їх перед замковою брамою. На думку обвинувача, селяни підпалили замкову браму за намовою Шашварі Вьорьош Гергеля. Бенедеку Чому і Пийтерфалві Жупан Палу вдалося таємно пробратися у Хустський замок і повідомити його охоронців про облогу замку «Ньолаб». Селяни дізналися про це і, боячись нападу сім’ї Перені, відступили від фортеці [9, c.37].
Але ж як міг виглядати замок? За відсутності середньовічних малюнків більшість даних відомі з археологічних розкопок. Археологи Ужгородського національного університету між 2007 і 2011 роками проводили археологічні розкопки закарпатських замків і їхніх маєтків. Серед інших досліджували і замок «Ньолаб». Про географічні особливості замкової гори було сказано вище. Замкову гору оточують Чорна і Оаш гори. Замок розташований на 52-х метровій висоті з північного боку гори на вершині крутого схилу. Він мав 52 метри довжини і 47 метрів ширини. За 30 метрів від замку був виритий захисний рів. На південному боці гори на досить крутому схилі була розташована сторожова вежа. Вона була трикутної й охороняла дорогу до замку [17, c.213]. Сам замок складався з двох частин: із нижнього замку й верхнього замку. Вхід у замок знаходився у південно-західній нижній частині замку, звідси можна було також потрапити й у верхню частину замку. Між нижнім і верхнім замком різниця у поверхах складала 3-4 метри. Товщина стін становила 2-2,5 метри, а висота – до 10 метрів.
Точна дата побудови королівського замку «Ньолаб» і надалі залишається невідомою. Документ, який би засвідчував початок будівництва замку, протягом стількох років або загубився, або знаходиться десь у ще не опрацьованих матеріалах якогось архіву. На нашу думку, замок був побудований у 1290-х роках. Погоджуємось з думкою Андраша Комаромі стосовно того, що для короля «Ньолаб» був важливий до побудови Хустського замку, але як другорядна захисна лінія міг залишатися важливим і надалі, адже ще у 1355 році було надано привілеї всьому належному до замку населенню. Зі зміною династій замок потрапляє у володіння дворянських родин. У 1376 році воєвода Дарк отримує замок «Ньолаб», а згодом, у 1405 році, остаточно володарем замку стає родина Перені. Для детальнішого вивчення історії замку є потреба у подальшому  дослідженні архівних і археологічних матеріалів. У наступних працях досліджуватимемо історію розвитку замку «Ньолаб» та його суспільно-культурну роль у 1515-1674 роках.
Міговк Р. Ю.
Література:
1. A nagykállói Kállay-család levéltára I. kötet. – Budapest, 1943. – 585. old.
2. Bakács István. Iratok Pest megye történetéhez. Oklevélregeszták, 1002–1437. (Pest Megye Múltjából sorozat 5). – Budapest, 1982. – 532. old.
3. Tóth C. Norbert. A leleszi konvent statutoriae sorozatának 1387–1410 közötti oklevelei. (Pótlás a Zsigmondkori oklevéltár I.-II. köteteihez) (A Szabolcs-Szatmár-Bereg Megyei Levéltár kiadványai II.
Közlemények 36). – Nyíregyháza, 2006. – 124. old.
4. Tóth C. Norbert. Ugocsa megye hatóságának oklevelei (1290 – 1526). – Budapest, 2006. – 123. old.
5. Tóth C. Norbert. Zsigmondkori oklevéltár X. (1423) / (Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 43). – Budapest, 2007. – 718. old.
6. Csorba Csaba. Rejtélyes Váraink. – Budapest, 2001. – 489. old.
7. Engel Pál. Beilleszkedés Európába a kezdetektől 1440-ig. – Budapest: Háttér Lap- és Könyvkiadó, 1 990. – 354. old.
8. Géresi Kálmán. A nagy-károlyi gróf Károlyi-család oklevéltára IV. – Budapest, 1887. – 614. old.
9. Komáromi András. Ugocsa vármegye a történelemben. Válogatott írások. – Ungvár, 2001. – 179. old.
10. Mályusz Elemér, Borsa Iván. Zsigmondkori oklevéltár V. (1415–1416) / (Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 27). – Budapest, 1 997. – 850. old.
11. Mályusz Elemér, Borsa Iván. Zsigmondkori oklevéltár VI. (1417–18) / (Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 32). – Budapest, 1 999. – 819. old.
12. Mályusz Elemér. Zsigmondkori oklevéltár II. (1400–1 410): Első rész (1400–1406) / (Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 3). – Budapest, 1956. – 658. old.
13. Nagy Imre. Anjoukori okmánytár. Codex diplomaticus Hungaricus Andegavensis. I. (1301–1321). – Budapest, 1878. – 678. old.
14. Nagy Imre – Deák Farkas – Nagy Gyula. Hazai oklevéltár 1234-1536. – Budapest, 1879. – 473. old.
15. Szabó István. Ugocsa megye. – Budapest, 1940. – 271 . old.
16. Tringli István. A Perényi család levéltára 1222–1526 / (Magyar Országos Levéltár kiadványai, II. Forráskiadványok 44.). – Budapest, 2008. – 509. old.
17. Прохненко И.А., Мойжес В.В., Гомоляк Е.М. Результаты исследования Королевского замка в 2011 году // Карпатика. – 2011. – Випуск 40. – С. 213 – 233.
Джерело:  Науковий вісник Ужгородського університету, серія «Історія», вип., 1 (30), 2013
«Портал Археології Закарпаття»http://archaeology.com.ua/?p=461

Немає коментарів:

Дописати коментар